Донецк Форум. Донецкий форум.
   Здесь место есть политике и вздору... Удачи Вам! Я - ваш! Донецкий форум. ;)
 
ДОНЕЦКИЙ ФОРУМ - СПРАВОЧНАЯ ДОНЕЦКА
ИСТОРИЯ КАРТА ПОГОДА ДОНЕЦК ПОД ДНР НОВОСТИ
ПОЕЗДА (ЖД) АВТОБУСЫ ТАКСИ ФОТО ГОСТИНИЦЫ
WI-FI ВЕБ КАМЕРЫ БАЗА 09 ПРОВАЙДЕРЫ ОБЛАСТЬ
КИНОТЕАТРЫ ТЕАТРЫ ФК ШАХТЕР КЛУБЫ КАФЕ
ШКОЛЫ РАБОТА ИНСТИТУТЫ ТАНЦЫ ОБЪЯВЛЕНИЯ
БАНКИ АВТОСАЛОНЫ АПТЕКИ БОЛЬНИЦЫ РАЙОНЫ
МЕНЮ РАЗДЕЛОВ
Вернуться   Донецк Форум. Донецкий форум. > ПОЛИТИКА > Донбасс. Война. ДНР. ЛНР.


Ответ
 
Опции темы Оценить тему Опции просмотра
Старый 05.10.2017, 13:15   #16
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

@Kaa61,
+ Оффтоп
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Реклама
Старый 18.10.2017, 01:51   #17
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

Василий Коряк ака "Дансер"
Братка, ты ж присягу давал, да?
Цитата:
Ой а шо такое?
Чо, братка, вспугнулся?
Ну ты не это, не переживай.
Мы ж с тобой примерно в одно время военку в универе отбывали, мечтали о новых телефонах с полифонией и той красавице с факультета лингвистики .
Ты это, садись. Садись, тебе говорю.
Давай покурим да перепе@дим на тему что было, что будет, о чем карты говорят.
Давай уже сигарету и...и слушай сюда.
Да, скоро ты получишь "письмо счастья" из родного РВК.
Да, получишь.
Не реви.
Соберись и слушай дальше.
Я не гребу знать как у тебя сложится в реале, но свою версию событий изложу.
Значит так.
Получив повестку, сначала позвонишь жене.
Ты ж нормальный мужик и к призыву ее готовил...косвенно, втихаря
Не ну не мог же ты все шесть волн прое@ать ваще без печали?
И, собрав все мужественное в себе в кулак, ты ей скажешь что все, дорогая, настало то самое время.
Она поддержит. Побледнеет, но выдержит.
Дальше - как в калейдоскопе.
Родители. Друзья. Военкомат. Торопливая медкомиссия и поезд по маршруту Дом-Армия.
Приблызно месяц учебки, где ты познакомишся со стадом аналогичных нэдоликов, из которых сформируют ваш учебный взвод.
Там будут и алкаши и косари и хронические плоскостопщики, но их будет минимум. В основном - такие же мужики как и ты.
Примерно через четыре недели красномордый полкан зачитает список, который тебе [email protected]й не впал, но там будет самая главная в твоей жизни строчка. Звучать она будет примерно так: "молодший лейтенант Коряк Вэ Вэ - командиром мотопехотного взводу сорок першого омпэбэ першой танковой оэмбээр. Пункт прибуття - Волноваха Донецької обл".
Ты, естессно, выпьешь с мужиками ритуальные сто грам и, спаковав рюкзак да получив личное дело на руки, поплетешся в сторону вокзала. Можешь заскочить на считанные часы домой, типа повидаться с женой, детьми и родителями....но не советую. Я пробовал. Не советую и пиз@ец. Просто поверь.
Приедешь, отрапортуешь комбату...
Скорее всего в тот момент ты его выбесишь одним своим поведением и внешним видом, но признается он тебе в этом аж через год, в очень теплой обстановке)))
Дадут тебе взвод, да.
Ну не тот, что в учебке обещали, канешна, но взвод. Пару бэх, грузовиков кучку и человек двадцать бойцов.
С ними ты начнешь проживать самый интересный из этапов твоей жизни, я те доповидаю.
Будет и категорическое отрицание твоего авторитета и самого факта существования в стиле "а дэ ты був колы я танкы грыз? " и многое другое, но ты вытерпишь.
Постепенно своей рассудительностью и подвешенным языком получишь если не уважение, то возможность произносить свое мнение голосом через рот.
Да, с особо буйными прийдется бороться активными методами. Готовься к сбитым костяшкам и слухам про "он раньше был в Правом Секторе - выгнали за жестокость, сбежал в армию, что б не посадили".
Относись философски. Ты ж нормальный, ты ж адекватный. Так вот.
Со временем(а у тебя времени много и спешить некуда) к тебе начнут прислушиваться и уважать твое мнение во всех ситуациях, от банально бытовых до абсолютно боевых. Просто не будет, но слово "просто" нужно было еще из учебки отправить домой Новой почтой. До дембеля оно тебе не пригодится.
Костяк сержантов вокруг себя собирай.
Запомни, нормальных всегда достаточно. Не много, не мало... достаточно. Ищи к ним пути и сбивайтесь в группу. Вот как хочешь. Одного выписывай из полтавской учебки, другого выгрызай у разведки, третий уже по месту найдется... Ты понял, кароч.
Делай все, что будет нужно.
Згідно наказів командування, вимог керівних документів та відповідно оперативній обстанівці (с)
Жри вместе с бойцами.
Спи сместе с бойцами.
Копай вместе с бойцами.
И воюй вместе с ними.
Они ответят благодарностью.
Благодарность бывает разной - от простого "иди, командор, поспи хоть пару часов, я постою. Тебе ж завтра на нараду в штаб выезжать еще до зори".
И до той самой ночи, когда ты, летеха (уже не младлей - понял, да?) притрушенный землей сам героически добредешь до своего бронированного детскими рисунками кунга и вырубишся уже на койке. А мужики безшумно растопят тебе буржуйку и всю ночь будут подбрасывать дрова, потому что на тренинге по такмеду не еб@ом торговали, а запоминали что при контузии лучше лежать ровно как можно дольше...
И когда через месяц ты получишь тот самый приказ, от которого пульс поднимается до максимума и адреналин е@ашит шо дурной...Когда прокричишь в радиостанцию "по машинам, йо@ані вы стасікы! Пять минут готовность! Кто завтыкал - тот лох! Паааагнали, мужики!!!"
Когда подбежишь в этом тяжеленном бронике к головной машине и тебе с брони протянут руку...
Когда старший той самой бэхи, которая пойдет первой, уступит тебе свое командирское место.. .
Когда перед стартом ты, перекрикивая рев дизелей в радейку прокричишь:
"все на броне? Вторая, в йоп твою, дэ доповидь? Все на месте? Зае@ись! Погнали, мужики, разведосов выручать! Опять без пехоты нихера не происходит! В эфире не бздеть, если шо -Мартин Брест за старшего.
Х@ле стоим? Поехали!!!!"
...вот тогда, братка, поймешь что "нужные книги ты в детстве читал" (с)
И слова присяги - не пустой звук.
Ты ж клятву давал, йопт! Помнишь как там, в тексте, про территориальную целосность?А через год, плюс-минус, ты дембельнешся.
И мы с тобой сядем за стол, уже оба старлеи - а может ты и капитаном вернешся, я тока рад буду..выпьем бутылку вкусного и поговорим.
Только разговор будет корявый какой-то:
-а они шо?
-та лезли
-а вы шо?
-та шо, дали им пи@ды
- а, ну норм
- та да .
И можно было бы не играть в это вот все.
Не грызть галеты, не спать в ямках, не считать прилеты и не подскальзываться на гильзах после "неотвечания".
И да, ни ты, ни я в жиииизни не думали, что легальная отмазка от армии, именуемая военной кафедрой, потом аукнется реальной посадой на войне...
Но, братка, ты ж присягу давал, да?
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Старый 29.10.2017, 06:17   #18
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

Мартин Брест

Цитата:
Книга.
Ну, собственно, вот она.
Конечно волнуюсь. Конечно - слегка в шоке. Конечно - будет презентация, на которой я не знаю, что говорить, но пацаны сказали, что надо))) только когда и где - черт его знает (пришел Леонид Остальцев и навтыкал мне, поэтому конечно же презентация будет в Pizza Veterano).
Книга про пехоту. Почти четыреста страниц про почти сто тысяч мужчин и женщин, воюющих и воевавших на нашей войне.
Или - про одну маленькую мотопехотную роту.
Предзаказ - на странице издательства ДИПА по ссылке:
http://xn--80ah7a5f.xn--j1amh/ru/home/10-pekhota.html

Все предзаказанные экземпляры будут подписаны мной.
(Я что, реально написал книжку? Нифигасебе...)


Сообщение добавлено в 07:17

Мартин Брест
#тридцать_пять
Цитата:
1.
… Я выкашлял землю, аккуратно снял с себя каску, потом АКС. Взялся за ствол, размахнулся и изо всех оставшихся сил ударил его. Неумело, зато быстро и от души. Раскладной приклад прилетел в голову, ухо брызнуло кровью, и Витя как-то кособоко сел на задницу прямо в траншее.
Бить дальше не хотелось. Хотелось махнуть стакан военного коньяка, пополоскать рот и почему-то вымыть руки. Легкие горели, в глазах плавали дурацкие звездочки.
- С днем рождения, ---, - выплюнул я в октябрьскую ночь. И ночь, только что пластаемая линиями очередей, конечно же промолчала. Витя заерзал. Вдруг стало холодно.
Тридцать одну минуту назад.
- С Днем Рождения, ---! – Ротный светился радушием. Старшина потянул чутким носом затхлый воздух блиндажа и пошевелили ногами в белых носках. Я вздохнул и открыл ящик от ОГ-9.
Был вечер. Томный, скучный, без обстрела, уже холодный вечер октября. Тот самый, когда ты уже не можешь дальше отмазываться от самого себя «дел много, времени мало, все потом». Нужно было садиться за ноутбук и мучительно рожать документацию роты. Тупо всю.
Из всей документации, любимой высокими штабами и ненавидимой всеми Збройними Силами, у нас была только потрепанная книжечка «формы-раз». И все. Она была заполнена неправильно, и я вот уже неделю давал себе честное обещание «вот сяду вечером и спокойно все сделаю». Не сделал нихрена. По пленке, которой был подбит потолок блиндажа, лениво бегали мыши, кучкуясь возле грязноватой лампочки. Буржуйка, раскочегаренная старшиной скорее не по необходимости, а от безделья, дышала дымным воздухом, лениво заволакивая здоровенный блиндаж дымом. Здоровенным он казался нам, ведь мы жили здесь втроем. Места было полно во всех блиндажах ротного опорного пункта, закопавшегося в чахлую посадку, ведь три недели назад ушла третья волна. Из мотопехотной роты, усиленной расчетами из роты огневой поддержки, из девяноста двух человек, на дембель ушел пятьдесят один. На смену им пришло трое – я, Дольф и Леха-водитель. Самым толковым из нас был Дольф. Это я понял только через полгода, когда узнал, что он служил срочку в автобате. И как истинный автобатовец – даже не пикнул про это. Красава.
Солдат Леха любил вковтнуть и зашариться, то есть был абсолютно нормальным человеком. Самым большим идиотом оказался я, потому что через неделю после прибытия на войну я согласился принять обязанности «сержанта з матеріального забезпечення» и заодно откликнулся на просьбу ротного «тут надо немножко документацию роты наладить…» Фразу эту я буду вспоминать еще очень долго. Фраза эта сейчас смотрела на меня с пыльного экрана командирского ноутбука, стоявшего на сооруженным старшиной пыльном столе в углу пыльной дырки в земле, которая была моим домом вот уже двадцать восемь дней. Я протянул руку и медленно закрыл ноут. Не, не сегодня. В зеленом ящике, прислоненном к земляной стене, стояла железная коробка из под «тапика», в которой лежала колбаса, сало и что-то серо-розовое, что в магазине Старогнатовки гордо называли «бужениной». Выше, на кривом гвозде, вбитом еще с полгода назад, в черном пакете покачивалась буханка хлеба, покупная, не военной поставки, такой классический донбасский «кирпичик», и коробочка с тортиком. На столе стояла банка с соленьями, сваренная (а точнее пожареная) старшиной гречка и банка тушмана с зеленой этикеткой, типа «на всякий случай».
Ротный радостно подхватился с койки, чуть не свалив спальник, подскочил к пакету, сдернул его, порвав ручку, и бухнул на стол тортик. Содрал крышку, выудил из кармана мтп-шки три почему-то разных патрона и воткнул их в жирный розовый крем.
- Тебе сколько? – наконец-то поинтересовался он, гордо оглядывая натюрморт.
- Тридцать пять, - буркнул я.
- Давайте начинать! - провозгласил старшина со своей койки. Пискнула мыша.
- Старый, як говно мамонта, - гордо произнес ротный и пошатал воткнутый в торт патрон. Патрон тут же упал.
- Я извиняюсь,товарищ генерал-майор, - опять буркнул я и опять полез в ящик. Ящик служил нам шкафом для продуктов, но в основном работал в интересах мышей.
- Давааааайте… - опять провыл старшина, но с койки не сдвинулся.
- Торт какой-то куцый, - сказал ротный и потянулся к следующему патрону. Я стукнул его по руке и брякнул на стол бутылку. Старшина мгновенно среагировал на глухой звук стука стекла о доски.
- Чашку дай, - я махнул головой. Вместо чашки командир достал двухлитровую бутылку пепси и поставил ее рядом с коньяком.
- На, - старшина протянул кружку. Кружка было из под чая. Из под многих поколений чая.
Я с хрустом открыл бутылку «Шабо». Военный коньяк, три условных звездочки, красная этикетка, взболтать, но не смешивать.
Сегодня у меня был день рождения.
(продолжение следует)
---
Этой истории не было. Точнее так – она была, только разорванная на много-много кадров, моментов, кусочков, происходивших в секторах, волнах и годах. Ну и, если честно – ее не должно было быть, ведь она начинается с «аватарки» на передке, а ничерта не героческого чего-то. И в главной роли – не я, а просто главный герой. Он. Он лучше, чище, смелее, умнее и, главное – он моложе.
Ведь на войне он только месяц, и ему всего тридцать пять.
https://www.facebook.com/permalink.p...00006448650648
Цитата:
2.
Ротный глотнул мерзкую гидоту, по жадности и недомыслию названную на этикетке «коньяком», и тут же запил пепси. Синяя пробка упала на стол, оставив капельки коричневой шипящей жидкости на досках, и россыпь их была похожа на какое-то ненастоящее созвездие. Старшина крякнул, опрокинул свою дозу. Я принял кружку, посмотрел на остатки пойла, мысленно пожалел себя, несчастного, и выпил. Отдающая химией и почему-то прелой травой жидкость рухнула в пищевод, я даже чуть покачнулся. Гадость.
- Запиваешь водой – закусываешь печенью, - исторг хрипло старшина и неодобрительно покосился на ротного. Ротный хмыкнул, печально посмотрел на тортик, а потом как-то подленько – на старшину.
- Ненене! – тут же сказал старшина и сделал невнятное, но мощное движение в сторону койки. В углу что-то хрюкнула во сне собака.
- Дадада, - тут же сказал Николаич и посмотрел на стол, - Короче, слушай боевой наказ. Во-первых – с днем рождения этого организма, - он кивнул на меня, - А во-вторых – организуй стол. А мы пока погуляем.
- Погуляем? – я отлепился от ящика. Идти никуда не хотелось. И пить не хотелось. Хотелось лечь на нары, укрыться спальником с головой, чтоб мыши хоть по лицу не бегали, и заснуть. А потом, когда проснешься – чтоб война закончилась, и все были живы и дома.
- Одевайся, дорогой, - сказал командир и посмотрел куда-то в сторону Гранитного. Прилеты там слышно было даже в нашем трехнакатном блиндаже, сепары сыпали на семьдесят двойку тонны и тонны бэка, - По красоте одевайся, як на війну. Валерич?
- Я. Колбаса в тапике? – старшина был необыкновенно серьезен.
- В хуяпике. Все, пацані, поржали и ладно. Слухай диспозицию.
Старшина Валерич сунул ноги в новенькие рыжие «Таланы», я плюхнулся на койку и тоскливо посмотрел на грязную кондоровскую плитоноску. Со всем майном она даже с виду казалась неподъемной. Опять хрюкнула собака.
Был поздний октябрь пятнадцатого, и к этому времени наш кусок линии фронта не двигался уже черт знает сколько времени. Летняя попытка семьдесятдвойки отжать Белокаменку и выйти под Новоласпу окончилась неудачей, и хотя разменялись мы в нашу пользу – но дырявая линия РОПов и ВОПов не сдвинулась ни на миллиметр. И сквозь эту линию ходили все. Ходили «мощные контрабасы» с десятью килограммами сливочного масла и пятью палками колбасы. Периодически их ловили наши доблестные правоохранители и выдавали за большую победу на ниве борьбы с незаконным оборотом, ага. Ходили мы, пересекая поля и жидкие зеленки и забредая в тыл к сепарам. И ходили они.
В девяноста процентах случаев то, что называлось в наших сводках «проход ДРГ» - обозначало сепарскую ротацию. Обычные мужики, жившие в Старогнатовке и Новогригоровке, служили в армейских корпусах Дэенерии и тогда, в октябре, эти самые корпуса могли позволить себе двухнедельные ротации. И вот обычный дядька, просидев две недели в окопе возле какой-нибудь Новоласпы или Петровского, уходил на ротацию – сдавал автомат, броник и бк, собирал в пакет «Алокозай» грязные шмотки, совал в карман бабло и темной тоскливой ночью вместе с несколькими земляками, «вковтнув» для храбрости, шел через лінію бойового зіткнення к своей семье в подконтрольное нам село. Он ложбинками проходил через фронтлайн – а уже утром со своими сослуживцами пил пиво возле магазина в Старогнатовке, лениво наблюдая за нами, скупающими в этом самом магазине колбасу, хлеб, майонез и сигареты. В самой Старогнатовке одновременно находились, да и находятся сейчас, около ста пятидесяти человек, воюющих на той стороне. В Гранитном – и того больше. АТО такое АТО…
Иногда мы обнаруживали эти мелкие группы. Так а хера их обнаруживать, если кажое второе воскресенье месяца, с расстояния в четыреста-пятьсот метров мы видели эти пятнышки? Само собой - мы ничерта не могли понять, есть у них оружие или нет, кто это вообще, и самое главное – что делать? А когда армия не знает, что делать – то она вспоминает свое название: Збройні Сили України, с удовольствием находит слово «Збройні», берет эту самую зброю и выжидающе смотрит на командира.
Командир обычно приходит на спостережник, берет тепляк и минут пять смотрит на ленивое и неторопливое движение сепаров в сторону семьи, теплого дома и утреннего пива. Потом садится на корточки, стреляет у наряда сигарету и начинает мощно думать, и думает долго, секунд сорок. Роняет в пространство «… а я --- его знает, может и дээргэ… ебу я…», поворачивается к замершей в ожидании пехоте и словно нехотя выплевывает «а ну давай парочку, там посмотрим». Через полминуты звонко ухает АГС, и пара маленьких злых цилиндриков уносится, наматывая на себя нити холодного мутного воздуха. Потом еще пара. Потом еще. А потом командир берет моторолу и говорит что-то типа: «Змея Артисту. Вижу движение на поле перед Птицей, прошу дозволу отработать штатными средствАми». И через полминуты Змея отвечает что-то в стиле: «Артист Змее. Работайте при загрозе життю особового склада». Типичная ложь по рации, сказанная для тех, кто пишет эти разговоры, и сберегшая кучу наших жизней. И пока идут эти переговоры – кто-то из пацанов, обдирая руки, дозаряжает ленту АГС-а, бо улиток только две, и надо постоянно держать их снаряженными. А в поле в это время остывают три взрослых человека, не дошедших до дому, которым не повезло – они выбрали не ту сторону тогда и не ту ложбину сейчас. И жизнь продолжается дальше, и завтра утром, выехав в магазин за сигаретами, водой и кофе, ты можешь увидеть рано постаревшую женщину, немного растерянно стоящую у дверей и почему-то смотрящую туда, откуда ты приехал – на восток.
Но есть еще десять процентов, из-за которых мы и убивали предыдущие девяносто. Тех, кто идет с оружием, тех, которых мы боялись по-настоящему. И сегодня они должны были придти.
https://www.facebook.com/permalink.p...00006448650648
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Старый 14.12.2017, 19:51   #19
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

"Омерзительная восьмерка" Валера Ананьев

Цитата:
Я стоял возле машины и смотрел на зеленку, которая была метрах в трёхстах от меня. Почему-то мне всегда казалось, что там кто-то есть и наблюдает за нами, а я смотрел, чтобы шмальнуть первым, когда этот «кто-то» покажет признаки жизни. Шизофрения конечно, но на войне вообще рационального маловато.
Уже темнело, и террикона, который выглядывал из-за деревьев, но был километров в трех от нас, почти не было видно. Не знаю, как насчет зеленки, но то, что с террикона за нами смотрели и корректировали огонь - это мы знали наверняка. Парни, когда ходили ставить растяжки в рощу, говорили, что за зеленкой речка или ставок... тоскливо заурчал организм: было бы не плохо поесть рыбы, а то жрать каждый день по два раза одно и то же уже воротило, хотя местные не жаловались – частенько приходили к нам угощаться. Подумав об этом, даже как-то застыдился: неужели я, будучи солдатом, более привередлив к пище, чем местные гражданские? Ээээ…. Да похер в принципе, чо за мысли дебильные, просто рыбы хочется. За спиной у меня стоял ящик из-под гранат для пушки: наш обеденный, а также игральный, бильярдный, шахматный, маскировочный, стратегический и еще черт знает какой стол. За ним сидели командир и еще три бойца, играли в карты, пока свет еще позволял разбирать изображения на них.
Услышав, как парни начали что-то очень громко обсуждать между собой и смеяться, я обернулся. Пока пытался вникнуть в суть причины смеха, мое внимание привлекли две тени идущие в нашем направлении со стороны села. Беру с машины автомат, подхожу к столу, не опуская головы и не сводя глаз с силуэтов, обращаюсь к парням:
- Товарищи, мне стыдно прерывать вас в процессе столь важного и веселого занятия, но к нам кто-то идет. Мы кого-то ждем?
Все обратили внимание на меня, повернулись туда же, куда смотрел и я, то бишь в направлении покачивающихся теней. Через пару секунд молчания, я обошел стол, перевел переводчик огня на ОД, на что после месяца штурмов у меня выработался уже рефлекс, и пока эти сущности еще были на приличном расстоянии, крикнул им:
- Стой. Кто идет?!
Тела остановились.
- Мы к Бульвинкелю!
Откуда у моего сослуживца появилось такое прозвище, я умолчу.
- Стоять!
Тела остановились. Я обернулся к своим, и спросил:
- Где Буля?
- Та где-то рядом со второй машиной. - ответил пулеметчик, у которого было прозвище Фриц.
- Что с ними делать, командир? - обратился я к ротному.
Ротный встал, чуть отошел от стола в направлении гостей и крикнул:
- Так, підходьте!
- Позвать Булю? - спросил я.
- Ні.
По тому, как говорил командир, мне показалось, что он, что-то предвкушает. Когда два тела подошли, я рассмотрел среди них одного местного. Он приходил иногда со своей женой и четырьмя детьми, когда к нам привозили еду, и мы с ними делились. Они были вечно грязные и зачуханные. Баба с мужиком ладно, а вот дети...детей было жалко, только из-за них им жрать и давали. Кстати, эта семья была единственными не пожилыми жителями села, которые не уехали после того, как сепары начали обстреливать их иp градов. Детишки у нас на позиции всегда гильзы собирали, которые скапливались за ночь. Как я понял, этот высокий, которого мы знали, привел к Буле второго, низкого роста, длинные волосы и черты лица похожи на крысиные, очень острые.
- Я вас слухаю.
- А мне Саша нужен.-сказал низкий.
- Його нема. А шо тобі від нього треба ?- чота как-то слишком дружелюбно командир с ним говорил, я напрягся.
- Та надо ему кое-что передать. Ну, ладно. Я завтра подойду.
- Та зачекай. Нашо він тобі потрібен ? Це ти йому приніс ?- ротный указал на какой-то сверток в его руках, размером где-то сантиметров десять на десять.
- Да. Но я завтра ему передам.
- Та чого ты будеш ходити два рази ? Залишай, а мы йому передамо.
Парень немного растерялся.
- Нуууу, хорошо.- неуверенно протянул сверток командиру.
- А шо там ? - спросил ротный взяв пакет.
- Чай.- гости немного засуетились и начали разворачиваться, чтоб уходить.
- Чай ? Зачекай. Мені ж треба перевірити, шоб потім не казали, шо я шось вкрав.
Ротный открыл пакет, понюхал, улыбнулся.
- Чай? )
Командир резко приблизился к низкому и ударил его ногой по бедру так, что тот аж сел. Затем ударил ногой по голове и тот упал. Нихрена се поворот. Всё вокруг начало мельтешить и быстро двигаться, как во сне. Я понятия не имел, что происходит, и сделал то, что в ту секунду мне показалось единственно верным, перевел взгляд, на второго, что был повыше, и ударил его кулаком в живот, он издал глухой стон, я добавил по ногам в самом низу, чтоб он упал. И он упал. Наступил ногой ему на лицо и крикнул:
- На живот перевернулся!
Убрал ногу, он перевернулся, затем снова наступил ногой ему на спину.
- Лежать!
- Пацаны, я не с ним! Я ничего не знаю! Я просто привел его!
- Рот закрой!
А тем временем, за спиной у меня разворачивалась похожая картина, с кучей криков, матов и ударов. А я все еще не понимал, что происходит. Вдруг подбежал боец, который находился все это время недалеко, и пока низкий сидел на жопе, ударил его со всей силы ногой по лицу так, что я хруст услышал. Потом он взял автомат и направил на него, что-то громко кричал матом. Наверное, солдат что-то пытался доходчиво объяснить, но было видно, что низкий уже плохо воспринимал происходящее. Мой сослуживец убрал ствол автомата чуть в сторону от головы плохо соображающего тела, и начал стрелять. Уже даже ротный начал кричать ему, чтоб тот успокоился. Но он не успокаивался. Я извиняюсь канешно, но это уже какой-то п****ц, что происходит ? Но вслух я пока громко молчал.
--------------
Я сконцентрировался на двух вещах: руки распластавшегося подо мной человека, который был прижат к земле моей ногой, стоявшей на его спине, и на дурдоме, происходящем на пятачке 3 на 3 метра. В центре пятачка, на земле, сидел Низкий. Его опущенная голова пыталась что-то сказать, но боец стоящий рядом с ним, орал так, что я ничего не слышал. Зато хорошо слышал, как он хрюкает, пытаясь дышать.
Нервная дрожь скривила мышцы лица. Я уже слышал этот звук. Так хрюкали мои друзья всего лишь три недели назад, когда я переносил их тела. Все бывает в первый раз. И три недели назад, я в первый раз в жизни собирал своих друзей после выпавшего «града». В первый раз… поэтому я не знал, что они были просто живыми, хрюкающими трупами: до вечера никто из них не дожил.
Истеричный боец успокоился (вернее его успокоили). Низкий чуть поднял голову и мне стало его жаль. Очевидно, что был сломан нос и его рот заливало кровью, поэтому он не мог нормально дышать и издавал такие звуки. Я видел, как ротный склонился над ним и начал о чем-то с ним беседовать.
Здрасте, а я? Про меня и Высокого все забыли. Может зря я его в живот-то, еще и сапогом на морду, неудобно как-то... Таааак, солдат, собрался! Ничего не зря – действовал по обстановке. Я громко спросил:
- Что с этим делать?!
Ротный подошел, присел возле головы Высокого и обратился к нему:
- Що з тобою робити?
- Он просто попросил провести его к вам! - очень испуганно ответил Высокий.- Я не знал, что он принес! Я не с ним! - быстро добавил.
- У тебе ж сім’я... що ти робиш дебіл?
- Я не с ним! Я просто привел! Я не знаю, что в пакете!
– Так, диви, якщо захочеш втікти з села, знайдемо і... (ротный сделал многообещающую зверскую рожу) просто не роби цього, добре?.
- Я не буду никуда уезжать!
– Це добре. Повзи в сторону села, поки я не передумав. Валєра!, прослідкуй.
Ротный вернулся к беседе с Низким. Я не слышал, о чем они говорили, потому как четко выполнял приказ: прослідковував. Высокий начал ползти. Через каждые два метра он делал остановку и тяжело дышал.
- Ты что, дурак? -спросил я.- Ползи отсюда, бегом!
- Я переболел туберкулезом. - сказал он тяжело дыша и кашляя. Что сказать на это? Правильно, ничего - просто медленно иду рядом с ним. Начал ловить легкие адреналиновые отходняки и меня потянуло на нравоучения.
- Какого хера твои дети постоянно грязные ? - вдруг спросил я.
Молчит.
- Что ты за отец такой, что приводишь к нам семью свою жрать просить, а от самого вечно водярой воняет? Если бы не твои дети, мы бы тебя давно на х*й послали. И вообще, какого хера ты до сих пор семью не вывез? У тебя же крышу градом снесло три недели назад. Повезло, что все живы остались, но ты, наверное, думаешь, что второй раз не прилетит ? О детях своих подумай, дебил. А у тебя их аж четверо.
Молчит и все еще ползет по паре метров с долгими паузами. Мы уже отошли на расстояние, на котором было плохо различимо, что происходит возле машины.
- Встань.
- Встань!- громче и зло сказал я Высокому.
Он встал.
- Беги отсюда.
Он посмотрел на меня глубоко дыша и хрипя, как кот выхаркивающий шерсть. Затем развернулся и побежал. Это выглядело нелепо. Руки болтались как шланги, да и бежал он со скоростью, как я быстро хожу. Наверно, действительно дышать тяжело. Этот бег бывшего туберкулезника напомнил мне об абсурдности ситуации и о том, что я до сих пор не знаю, что происходит. Спокойным шагом я начал возвращаться к машине. Подойдя ближе, увидел, что Низкий лежит мордой в землю, а над ним Фриц, связывает руки. Ух ты блин, не иначе как в этом пакете был план покушения на Президента. Двое его подняли, и ротный обратился к ним:
- Ведіть його на КП батальона, як будете підходити, наберіть мене.
- Слушаюсь, командир.- с улыбкой ответил один из солдат.
Тыкс, пришло время моих вопросов:
- Вашу мать! Мне вообще собирается кто-то объяснить, что тут произошло, и что было в этом гребаном пакете ?
– Угу. Це він намагався з нами відносини налагодити. – ротный недобро улыбнулся.
После паузы: …Валєра, це він зливав наші позиції сепарам – он протянул мне замызганый блокнот.- Ось глянь, знайшли в нього. Тут схематична мапа наших минулих позицій і номера телефонів сепарських зв’язних.
Где-то внутри у меня оборвалась связь с мозгом. Каждый орган стал жить сам по себе. Глаза как в кинотеатре начали крутить картины с разорванными телами парней, которых я знал. Вот я несу к машине каждого из них по очереди, а потом по дороге подбираю маленькие кусочки их тел, вот моя машина: с нее течет кровь прямо в пыль дороги, вот мои руки черные, с налипшей пылью и красной грязью под ногтями, вот…
Почувствовал, как пальцы на моих руках начали трястись. Я медленно сжал их в кулаки, и сдавил так, что ногти начали врезаться в ладонь. К горлу подступил ком. Почувствовал, как начинают мокнуть глаза. Моргнул, по щеки скользнула одна слеза и остановилась дойдя до бороды. Схватил одной рукой висевший на спине автомат и положил его на ящик. Я понимал, что он мне не нужен.
Ноги быстро понесли меня в сторону удаляющихся караульных. Не моргая, я смотрел прямо на них. Правая рука на ходу расстегнула ножны и крепко сжала рукоять ножа. Мозг лихорадочно пытался прийти в себя, но адекватные мысли полностью заслоняла картина того, что я собирался сделать...
--------------
Я уже почти бежал. Правая рука крепко сжимала рукоять ножа, находящегося в уже расстегнутых ножнах, и ничего не мешало клинку выскочить и послушно устремиться туда, куда его собирались направить мои эмоции.
- Валєра! - окликнул меня командир, но я не слышал ничего вокруг, кроме своих мыслей. Или точней сказать мысли. Одной. Которая заслонила все пространство.
- Погодите. - я позвал идущих солдат как можно спокойнее.
Они услышали и притормозили. Не останавливаясь, обошел солдата справа и встал перед Низким. Лунного света было вполне достаточно, чтобы рассмотреть его с такого расстояния. Его острый нос стал больше и отеки уже пошли под глаза, а часть лица, расположенная ниже носа, была запачкана кровью. Он тяжело дышал ртом и смотрел на меня.
Передо мной теперь стоял не незнакомец с непонятным пакетом, а убийца моих друзей, которого я ненавижу каждой клеткой своего тела. Даже хуже убийцы. Эта крыса была уверена, что сможет безнаказанно сливать наши позиции, прекрасно понимая, что нас будут убивать. Вся моя боль превратилась в злость, и я почувствовал удовлетворение, от того, как удобно нож сидит в руке. Я смотрел в его глаза и понимал, что я сейчас его убью. Вот прямо сейчас воткну в него нож, потом спокойно его выну, развернусь и спокойно уйду. Да Валера, ты сильно изменился за последние месяцы. Я ничего не чувствовал кроме злости. Ни возбуждения, ни страха. Просто это нужно было сделать. Как работу, как выкопать яму, когда приезжаешь на новую позицию. Просто нужно и все.
Моя левая рука взлетела и схватила его за горло. Выражение его лица изменилось. Мне казалось, что до этого момента его лицо выражало испуг, но теперь оно было перекошено от ужаса. Парни дернулись, но ничего не сделали, они просто следили за происходящим. Я на них не смотрел, но думаю, что каждый из них в тайне мечтал сделать тоже самое...
…Спасибо тебе, ротный…
- Валєра, відпусти його. - спокойный голос ротного. Его рука легла на мое правое предплечье, он видел, что я держу нож за рукоять. Мне почему-то стало еще больнее на душе. Ком снова уперся мне в горло и глаза стали влажными. И вот тут мне стало страшно. Страшно от своих мыслей. Я заморгал и посмотрел на командира.
-Валєра, я вже доклав комбату, що до нього ведуть полоненого. Він повинен туди дійти.
Трезвые слова ротного как ветром выдули туман из моей головы. И я начал успокаиваться. Я отпустил горло крысы. Видя, что я расслабился, ротный быстро скомандовал, чтоб караульные шли дальше.
- Откуда Вы знали кто он? – почти прошептал я.
- Нам його злили інші місцеві. Сказали, що він постійно ходить до сепарів. А параллельно ще й траву штовхає у селі. Його знайти не змогли, тому через місцевих Буля замовив в нього траву, шоб той сам прийшов.
- А блокнот?
- Блокнот ми взагалі випадково знайшли. Схоже, що цей полупокер постійно його з собою носив.
Немного помолчав, я буркнул: - Пойду перекушу. Вам открыть консерву?
- Ні. Дякую. Ти заспокоївся?
- А я и не нервничал. - сказал я улыбнувшись.
Так вот почему тот солдат, как бешеный набросился на Низкого. Просто он знал кто это, а я нет.
Ладно, похаваю в гордом одиночестве. У нас было несколько банок консервов на черный день, но мне срочно нужно было что-то вкинуть в себя прямо сейчас. Полез рукой в карман, чтоб посмотреть на телефоне время, и задел рукоять ножа, о котором я совсем забыл. Он был наполовину вытянут. Странно... не помню, чтоб высовывал его. Засунул обратно и защелкнул кнопку на ножнах. Придя к машине достал из мешка банку, достал нож, быстрым ударом воткнул клинок в крышку, пилящими движениями отрезал крышку по ободку банки, нырнул внутрь ножом, достал кусок рыбы (!!!рыба!!!) и начал есть с ножа.
Я часто пенял своим сослуживцам на покупку дорогих боевых ножей. С моей точки зрения, это обычный понт. «Максимальное применение ножа на фронте, - говорил я, - это порезать хлеб с колбаской и открыть банку». "Хмм... в принципе, я был прав"- я улыбнулся и наколол на нож еще один кусок рыбы.
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Старый 19.12.2017, 17:01   #20
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

Сергей Сергеевич

Загорелые

Цитата:
Это была поляна в 100 метрах от стыка зеленок с ландшафтными неровностями и травой, которая была густозаселена кузнечиками всех мастей и размеров, а также всякими другими ящерицами петляющими по своим делам туда-сюда, игриво виляя хвостами ...
На поляне была впадина между густых кустов и деревьев которая служила пристанищем для группы пыльных военных.
Один спал, положив голову на 1,5л баклажку "Мирненської", двое резались в карты сидя жопами на одном каремате, еще двое кипятили воду на сухом спирте и тихо переговаривались.
Если долго смотреть на 11 часов , можно было увидеть еще одного загорелого демона метрах в тридцати от основной группы. Он с травинкой во рту протирал футболкой оптику на винтовке не сводя глаз с зеленки.
Это наблюдатель.
- Дивись, якби ми ночью заходили цьой дорогой - то і піздєц був нам. По запчастям розкидало б нахєр.
- Добре що ми його помітили .

Стоп.
Перемотаем пленку на несколько часов назад.

Группа возвращалась после двухсуточного выхода который ей предрек штабной скрипучий принтер в виде "бойового розпорядження".
И вот канают они такие раздвигая разлогие ветки, а там … фугас сука! Стоит себе невозмутимо и ждет чтоб его кто то дёрнул.

Пацаны разсредоточились, а один наклоня голову влево, сидя на кортанах, рассматривал бугорок земли и проволоку идущую к нему.
(Трохи провисла проволка , травой цьогогодічной обросло. Весной саме раньше ставили. Ближче б подивиться)
Взгляд привлек боец стоявший в полный рост с биноклем в траве. В кавер на каске, на манер "коммандос", были натыканы ветки дуба. Почему то пробежали ассоциации с фотками солдат вермахта времен WOW. Улыбнуло на секунду.
- Ей , якого хуя там маячіш , Гудеріан -----? - зашипел на него кривя загорелое лицо один, показывая рукой чтоб он сел.
- Что тут ? - послышался вопрос сзади.
- Хєр зна , наший чи їхній , ну я б так ставив якби був за них. Снімать не буду ... пішли карочє, на привалі подумаєм шо можна зробить.

А вот теперь к диалогу на привале)

- … Добре канєшно. Шо думаєш , получіться?
- Те шо задумали? Думаю ---ня , але спробувати можна.
Послышалась звонкая оплеуха и картежники начали оживленно спорить:
- Я тОбі гуворив що нє--- найобувати.
- Так а что?
- Нічо, нАщо ти валета кинув як я йОго тут нема?
- Так игра же дурак называется)
- Я зара тобі покАжу хто дурак.
- Харош руки распускать.
- Я й ноги буду розпускати як будЕш найобувати.
Весьма забавная ситуация с учетом места где было дело и того что такое происходило не первый раз. Но тем не менее они всегда садились играть и один знал что его будут дурить, а второй знал что будет выкрыт и получит оплеуху.

Итак, имея сутки времени в запасе, группа решила провернуть авантюру- подорвать фугас и подождать придет ли кто посмотреть.
- Накладним взірвЕмо?
- Ага.

Солнце плыло по небу к западу, они менялись на "глазах" , курили , резались в карты, спали, пили аккуратными глотками воду, жрали противные сухпаи, шутили … и так до начала восьмого.

Любая смертоносная шняга (если она не ближе 100 м) взрывается классно . И если честно не известно что классно - слышать звук взрывной волны в мельчайших подробностях, ощущать легкое дрожание земли и легкий удар в грудь или ошущать прилив будоражещей тревоги от тишины после взрыва …
Так или иначе взрыв нарушил дремоту. Глаза открылись мгновенно и первым увидели заросшего смуглого хуя с "покемоном" в одной руке и вторым коробом к нему в другой, который пригнувшись бежал занимать позицию.
(моя школа, нада буде виїбать шо подсумки на короба не заказав).

Снайпер с травинкой во рту на месте и… во, смотрит сюда , как раз время показать рукой чтоб смотрел в направлении взрыва. Тот увидел и залыбился, потом показал фак в ответ и прильнул к оптике (розвів ----- махновщіну).
Ниоткуда вынырнул голос:
- Что делаем?
- Наблюдаєм, думаєм.
- Понял.
Один голос уполз , приполз другой:
- Йдемо туди?
- Дай планшет.
Загорелая рука расстегнула подсумок, отключила шнур питания от разъема и протянула планшет. Другая загорелая рука взяла его и нажала кнопку снятия блокировки.
- Пароль який?
- Пиши латиницею …
Они лягли рядом и втыкнули в экран.
- Дивись, на цей опронік ми должні були вийти не позже завтрашнього утра. В мене є номер тєлєфона взводного. Нада попросить шоб "дашкой" пройшлись.
- Але під цим кутом вони зможуть тільки через нас.
- Очькуєш?
- Та нє.
- Набирай тоді смс с коордінатами взрива на свойом, а я буду звонить.

Два гудка и хриплоє "Альо" в отвєт:

- Прівєт, мені Григорович давав тєлєфон твій, ми тут гуляєм перед вами.
- Так, пойняв, слухаю… Прівєт
- Пацани ви бачили де взрив був?
- Чули, не бачили.
- Єслі я скину коордінати сможете почухать бистро?
- Тільки шоб вас там не було.
- Нема нас там , тільки бистро нада. Конєц связі, через час наберу єслі все добре.
- Плюс

Красная кнопка, зеленая кнопка, журнал вызовов, последний набранный, удалить. Заблокировать телефон.
- Напєчатав?
- Так.
- Нольпійсят , пятьсот …
- Відправивив.
- Удали смс і газуй кажи шоб жопи до землі сильніше прижимали. Після окончанія я, ти і пулємьот ідем туда.
- Зрозумів. Розгрузку мою захватиш?
- Захватиш.

Загорелые руки одели каску и подтянули рпс. Перед тем как подкурить загорелое лицо выглянуло с ямки. Снайпер поняв что сейчас начнется, перемещался к укрытию.
- Псссссс?
…Он остановился и посмотрел. Загорелая рука вытянулась вверх и на ней загнулись все пальцы кроме среднего, а на загорелом лице появилась улыбка. Снайпер сказал "тху -----" и побежал дальше.

Для мгногих "свои" пули летят красиво, а пули врага противно. Но это не более чем "игры разума" и в зависимости от психической устойчивости можно себе навернуть что и свои и чужие летят противно. Придумают такую херню себе люди и гнутся потом от каждого выстрела вжимая голову в плечи.

Мне всё красиво летело например)

Заработала ВСУшная "дашка".
Кругом засвистело, загудело и группе пришлось пережить пять минут откровенного френдли-фаера которые добавили каждому лежащему мордой в землю еще по паре седых волос на жопе)

А потом стало тихо.
Зеленый кузнечик в полете ебнулся об мушку автомата и радостно упал ( ідіот якийсь , ги)

- Что это было? Я чуть в ответ не ----л!
- Жаль вони не чують, для пєхоти це лучша похвала.
- Пахлава.
- Хуяхлава. Ми щас підемо , а ви єслі побачите -----ів з цьой сторони, хуярьте.
- Понял.
- Понял.
- Вдруг шо - цифри і слова ви знаєте. Вийдете до наших. Розкажете як було і получіте по догані.

2 перебежки и уже загорелое тело плюхнулось рядом с второй "двойкой":
- Шо тут?
- Пара пострілів була коли наші працювали. З відти в їх сторону.
- Ти вдівай розгруз, а ти бери ПКМ і ідьом вигуляємся.
- Короб брати?
- В розгрузку.
- В мене підсумка немає.
- Мозгів. Йди тоді як лох з одним.
- Розумний?

Еще одна перебежка и тройка "гуляк" плюхнулась рядом со снайпером. Звонко лязгнул об землю короб.
- Я вийду на верх канала , буду трошки вище і прикрию вас вдоль зєльонки,- тихо сказал загорелый снайпер деловито махая травинкой во рту.
- Да . Єслі шо прикриєш отход пацанів і сам уйдеш.
- Як -----неш бува шось,- разрчаровано ответил снайпер выбрасывая травинку на землю.

"Тройка" аккуратно поползла вверх на бугорок, потом аккуратно вниз и наконец скрываемая ветками поднялась на ноги готовая пойти в неизвестность.

Они все трое загорелые, но тем не менее им было страшно. Сзади послышалось шипение, шипел снайпер. Три рыла посмотрели на его улыбошное лицо, он показал пальцами руки сжавшееся очко. (Тьху дєбіл)

Сайгачить по степи не просто , а сайгачить тихо - вопще не реально.
Передвигались зигзами по высокой траве, стараясь не наступать на ветки и внимательно смотрели то под ноги - то вглядываясь вдоль зеленки.

В метрах семидесяти от места взрыва четко послышался голос и хруст веток.
Пришлось замедлиться чтоб передвигаться тише .
Еще через двадцать метров услышали хруст повторился, а еще через десять впереди захрипела рация. Там явно кто то был. Пулеметчик шел рядом и тяжело дышал, как рыба открывая рот при каждом вдохе:
- Вийди метрів десять-двацать в сторону і начінай їх виганять на ту сторону короткими, під пацанів. Ми сокращаєм по зєльонкі , ти тянись паралєльно, снайпєр прикриває.
- Добре.
Второй был справа:
- Чуєш?
- Га?
- --- на, пагналі.
- Погналі.
----------

Первый силуэт в бундесе стало видно в тот момент когда короткими заработал пулемет. Он мелькнул и скрылся. Выпрямившись в середине лесополосы почти не прячась, два загорелых пошли вперед маневрируя между деревьями. Стрелять они начали когда первая пуля смачной плюхой влепилась в клён между ними оповестив тем самым что они обнаружены.

Дальше странные 5 минут …
В силовых видах спорта это называется "размен" вроде. Когда никто не прячется , а просто перемещаются и жалят. Ну… когда адреналин хлещет через край, и в твоей жизни есть только несколько десятков метров зеленки, противник и ничего больше. Это когда принял возможность остаться тут на всегда и отпустил страх.… Не, не отпустил, а трансформировал его в азарт и злость.

Бессмысленно писать о чем думаешь в это время. Любой кто участвовал в хуячке на Донбассе может это подтвердить. Просто поток беспорядочных ассоциаций, цифр и слов типа:
"Просвєт… двоєчка… дерево… ще один… о сука, правіше… двоєчка… шесть… оу, аж вітер по щокі… сісти… слєва нема… справа два шага... двоєчка … сісти… один прямо… три… двоєчка налєво… в брєвно хлюпнула як по пизді ладошкой… перезарядка … за дерево… сука уходять в глуб… ого близько справа хруснуло… вправо пять штук … автомат… на коліно - влєво один..."

Зеленка наполнилась хрустом , стрелкотней и криками. Двое продвигались вперед , пулеметчик аккуратно давил. Интенсивность перестрелки немного спала. Они слушали и стреляли в любой подозрительный звук. Их видимо тоже слушали, по этому загорелые выгребали -------- в ответ когда издавали подозрительные звуки, перемещались и слушали снова.

Абизяны были матёрыми , на другую сторону зеленки не вышли но держались ее края , что затруднило работу пулеметчика. Отходили по посадке и очень грамотно прикрывали жопу. Далеко их преследовать было опасно, до их линии не так далеко... Тихим шагом двое подходили к месту взрыва водя перед собой стволами АКМов. Взгляд одного упал на окровавленый кусок камуфляжной ткани в двух метрах от ноги. При ближайшем рассмотрении оказалось что это рука... где то впереди хлопнул ГП , коротко огрызнулся наш пулемет длинной очередтю и следом за ним послышался хлесткий выстрел СВД далеко за спиной. Через несколько секунд в поле взорвался ВОГ после чего наступила тишина. Можно и поговорить:
- Вони уходять. Абассались.
- Снайпер вистрілив?
- Я тоже чув, акуратно рука.
- Шо рука?
- Ногою щас наступиш на руку, оно лежить.
- Ооооойбляяяя!
- Тссссс сука. Развєдчік -----.
Метрах в пяти от первой находки лежало... тело что ли. Внимательно смотря под ноги они подошли ближе. Это было весьма трагичное "самоубийство на фугасе" и если сказать : "террорист получил травмы несовместимые с жизнью" - будет очень мягко, потому шо по факту его попросту разорвало на---. Рядом лежали таблетки , помятая пачка "Президента" и дешевая зажигалка без железячки.
Ни оружия , ни документов , не шевронов, ни средств связи. Воздух наполнился концентрированным запахом пота в перемешку с запахом железа и сладким амбре гнилых яблок.
- Один фугас і ти погас - философски сказал голос справа.
- Ага. Чуєш запах желіза , яблук і пота?
- Фу сука, точно.
- Не "фукай" ти так само будеш вонять... Йди позви пулємьотчіка сюда.

То что раньше было сепаратистом - было годов за тридцать пять. Старый вудленд и бандана на голове. На "комплектной" руке дешевая беспалая перчатка и грязные ногти. (Заєбісь хтось фугас поставив. Продуманно)
- Ти звав? - тяжело прохрипел пулеметчик
- Да. Сєйчас будем уходить. Все як на учєніях, переміщаться і прикривать. Сильно в поле не виходь. Підеш первий подальше, нас прикриєш.
- Зрозумів.
Страх перед покойниками не давал пулеметчику повернуть голову в сторону тела, но любопытство брало верх и он косился на него глазами. Смешно так.
- Шо зиркаєш, сєпар дохлий.
- Я подивлюсь?
- Та хоть целуйся)
- Пістолета не бУло?
- Були. Чєтирі штуки. Ми собі по два взяли.
- Ясно… Так оце така вона війна?
- Навєрно страшніше буває. Ну сьогодня така. Йди, я догоню.
- Гранату під нього покладеш?
- Та нє. Йому хвате на сьогодня.
----------

… Через какое то время, под покровом темноты группа вышла на опорник ЗСУ и ждала пока за ними приедет "шишарь".
С пацанов на ВОПе никто дураков делать не стал, рассказали как было:
- Тільки ж пацани, нікому, харашо?
Взводный пошевелил бородой, она разошлась в стороны и из под нее обнажилась улыбка:
- Та гімно вопрос, штаб питав шо за звуки боя, ми сказали шо в стороні от нас і вони вроді як самі з собою стріляються.
- Отлічно , а ми отработали БР, по возвращєнію чули звуки стрєлкотні в стороні, понаблюдали і ушли.
- От і склалося. Зараз кава вже буде.
- Не ростворімий?
- Ні, заварна.

Потом этот взводный еще позвонит рассказать что на волне сепарского опорника говорили о потерях какой то группы. 2-200 и 2-300.
- Ага, я поняв, благодарочка... Ну, хєр їх знає Понапиваються і стрєляють друг в друга.
Голос с той стороны хохотнул так, что представилась улыбка из недр бороды:
- ГааааГага, ятоже так думаю. Всьо, кінець зв'язку
- Давай.

Через пару дней об этом происшествии появиться короткая и скупая информация в соцсетях, а еще через день напишут о героях порвавших эту ДРГ. И очень хорошо что писали не про группу загорелых, по голове получили бы от начальства мама не горюй)
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Старый 28.12.2017, 03:34   #21
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

Анна Скорина
Цитата:
Книжкова сотня, або #книги_про_війну
Ідея цього поста виникла ще на початку 2017-го. Я чомусь вирішила, що в мене вийде зробити невеличкий пост-аналітику виданої літератури. Військової літератури. Книг про теперішню війну. Про нашу війну.Книги написані військовими, волонтерами, переселенцями, письменниками, журналістами…всіх, кого торкнулась війна. І, якщо чесно, я не знаю навіщо я це роблю. Можливо це колись комусь стане у нагоді, або це просто інформативний пост сказати, що у нас є певна кількість виданих книжок про події на Сході України, про війну. І їх не так вже й мало. Просто про них мало знають і це спроба в одному пості згрупувати все, що я знаю на даний час про книги війни.
Спочатку подам список книг. Їх видано більше 100. Зверніть увагу – «більше сотні». Список літератури я згрупувала в такому порядку, що спочатку книги від військових, потім від волонтерів, переселенців, учасників подій, а потім журналістів та письменників… мені здалось, що так справедливо.
Отже, сам список:
1.Мартин Брест «Пехота»
2.Rudenko Yury (Руденко Юрий) «Психи двух морей»
3.Kostia Chabala (Костянтин Чабала) «Вовче»
4.Дмитро Степаненко «Фронтовий щоденник. Окопні історії»
5.Petr Soltis (Петро Солтис) «370 днів у камуфляжі (записки артилериста)»
6.Сергій Гридін «Сапери»
7.Roman Zinenko (Роман Зіненко) «Іловайський щоденник»
8.Artem Cheh (Артем Чех) «Точка нуль»
9.Alexandr Mamaluy (Александр Мамалуй) «Военный дневник (2014-2015)»
10.Vsevolod Stebliuk (Всеволод Стеблюк) «Синдром АТО. Нотатки «Айболита»

+ Оффтоп
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Старый 27.04.2018, 08:09   #22
наследник Железного трона
Аватар для Jon Snow
Сообщений: 31,663
Очки репутации: 260,895
Группа: Жители Донбасса
Адрес: Город-герой
Доп. информация
По умолчанию

Цитата:
Нещодавно мене "примусили" трохи написати для однієї збірки. Ось що вийшло. Тут, звичайно, мої відчуття про війну, але найбільше - про класних людей, з якими я там подружився. Найприкріше - були обмеження за обсягом, тому всіх гарних людей я не міг згадати просто фізично!
Високе небо Донбасу.
Війна почалася для мене, як і для більшості, з повістки 21 березня 2014 року. Хто отримував – знає: «…з собою мати ложку, кружку…». І, звичайно, з усвідомлення того, що війна прийшла до мене. Звичайно, сподівання – може, війни не буде! – були. Але це швидше надія, а не логічний аналіз. На перший раз ми трохи посиділи у воєнкоматі – і по тому. Другий раз повістку принесли 1 квітня, але я розумів, що про жодні жарти не йдеться.
Враження від квітня 2014, який ми провели у Черкаському, дуже цікаві. Вра---те, що строкову я не служив, а воєнна кафедра за спеціальністю «замполіт» дає дуже невелику підготовку до армії (про війну я мовчу). Якщо оцінювати образно, то перед собою я побачив велетенський радянський механізм, абсолютно заіржавілий, який, у тому числі за нашою допомогою, потроху намагався запустити свої шестерні. Що було добре – бойової підготовки вистачало. Що погано – побутові умови були часто нестерпні. Варто зрозуміти – армія була абсолютно не готова до розгортання, постійно вилазили якісь «косяки», про які просто не встигали подумати. Все це лагодили, але щоби зрозуміти причини двох «бунтів» у 93 бригаді у квітні 2014 р. варто уявити собі армійський намет (вночі мінусова температура) – і перебої з дровами, вода в умивальниках, яка замерзає вночі, спочатку – неможливість помитися, їжа – її треба скуштувати. Але все, хоч і дуже потроху, змінювалося.
Не здуріти допомагало вміння бачити смшне. Квітень 2014 р., Черкаське. Комбат ("Ведмідь") вишикував нас усіх і пояснює солдатам, як їм розрулювати різні соціальні проблеми.
- Для этого у меня есть специальные люди. Замполит 4 роты, ко мне!
Я швиденько до нього.
- Вот смотрите, умный человек, в очках! Ты, наверно, учитель?
- Майже, товариш полковник. Доцент.
Тут "Ведмідь" трохи офігіває, але швидко оговтується і починає влаштовувати справжнє шоу:
- Бля, да люди деньги платят, чтобы таких людей послушать, а тут у вас прямо целый доцент! Далі довга тирада, що для доцента їхні проблеми - не проблема, і все буде добре. Але видно, що доцента замполітом він не зовсім очікував. Відпускає мене:
- Замполит 5 роты, ко мне! (біля нього матеріалізується Кирило Недря) Ну ты хоть не доцент?
- Так точно, тащ полковник, доцент!
Треба було бачити вираз обличчя комбата!
Дуже важливо, що мені повезло з командиром роти. Я прийшов заступником з виховної роботи 4 роти 2 батальйону 93 бригади. Піхота! Мій командир – тоді капітан, Олексій Верхозін (позивний «Верхній»). Те, що буду розповідати, видно було вже в квітні, плюс багатенько додали солдати-строковики, які прослужили з ним рік і пішли з нами воювати. Вони, наприклад, дуже позитивно згадували, що «Верхній», коли ловив їх на серйозних проступках (наприклад, заснув на посту), давав чортів по повній. Один з варіантів покарання – «качати мед», тобто вичищати туалети. А позитивна реакція зрозуміла – бо від деяких офіцерів можна було відкупитися. І той же «Верхній» драв за них горло перед вищими офіцерами. Ну, його неповагу до дурнів я міг сам бачити вже на батальйонних навчання, коли він послав за абсолютно конкретною адресою підполковника, який ліз не в свою справу. Нас на навчаннях «Верхній» так само ганяв «у хвіст і в гриву». Для розуміння – на свій страх і ризик ротний відпустив людей на травневі свята додому. І тут наказ – вперед! Так хлопці поверталися, хто як міг. Жоден не підвів.
Пішли вперед ми 3 травня, а 4 вже були у селі Добропілля на Донеччині. Батальйон пройшов маршем з Межової, причому спочатку була команда йти по бойовому, із задраєними люками. Щоправда, після того як наша БМП-2 трохи протаранила добряче дерево (пару зубів вилетіло у навідника-оператора), то далі пішли по похідному. Тоді я вперше познайомився з хоробрим і відповідальним офіцером – підполковником Володимиром Мамадалієвим («Мамедом»), який загине в бою з російськими танками у липні 2014 року. Попри великі втрати і загибель командира, наша піхота стояла до останнього, кацапня не зуміла захопити цей опорник і змушена була відійти.
Перетин межі нашої і Донецької областей приніс одну велику несподіванку. Перше село ми промайнули краєм, а через друге йшли центральною вулицею. Наша БМП-2 йшла першою – і на нас чекав шок! Люди вибігали на вулицю, махали нам руками, жінки плакали і хрестили нас. Коли ми зупинилися за селом, Юра Омельяненко (навідник-оператор від Бога, він душевно заливав сала ворогу за шкіру) замислено крутячи цигарку, зауважив: «Слухай, старлей, я таке тільки у фільмах про визволителів бачив!»
У тому ж селі Добропілля сепарів ми не зустріли. Я у таборі батальйону був недовго, проте зробив те, що запланував собі ще в Черкаському. Налагодили взаємодію з місцевою владою, провів пару уроків у школі і, найголовніше, вдалося організувати футбольні змагання збірної батальйону з місцевою командою. Після того, як ми влетіли 1:7, у селі ми стали абсолютно своїми !
Далі «замполітською» роботою я майже не займався. Командир блок-поста, 2 офіцер на блоці, командир взводного опорного пункту в Пісках – такі завдання стояли переді мною до поранення. Наш блок-пост став першим біля Красноармійська (зараз – Покровськ). За перші пару днів через мене пройшло людей сто – і я говорив, говорив, говорив… Тут ситуація була відмінною від села Добропілля. Відсотків 30 людей ставилися до нас вороже: «Для чого ви приїхали нас вбивати?» - питали вони. І кожному треба прочистити мізки. До мене приїздили навіть лідери місцевих сепарів. Тут було також все – і психологічний тиск, і пропозиції грошей. Зрозуміло, що з лідерами працювати не було можливості, а от до багатьох звичайних людей, яким промили мізки російською пропагандою, нам із хлопцями достукатися вдалося. Нам навіть ті, хто декларував прихильність до «ДНР», привозили їсти-пити.
На початку відверто за Україну виступало відсотків 30 людей, поступово їх ставало все більше. І тут я познайомився з надзвичайними людьми, з якими дружу і досі. Частина з них зараз в ЗСУ, частина продовжує допомагати армії. Тут треба сказати, що забезпечувала нас армія нормально – тушенка, згущенка, каші-макарони, морква-картопля і все таке. Але в реальності той час, коли ми стояли під Красноармійськом, ми їли переважно те, що привозили місцеві мешканці. Цигарки, вода, живі барани, домашні пироги – можна згадати багато про що. Моя вдячність цим донеччанам безмежна. Тут дуже чітко видно – як ти до людей, так і люди до тебе. Допоки ми були в цьому районі, я завжди мав достовірну інформацію про те, що де відбувається.
Загалом війна – штука виснажлива. Якось так виходило, що більше 4 годин на добу я не спав. Чи це, чи приклад мого ротного – дійшло до того, що я матом відіслав якогось полковника з Генштабу, який приїхав із перевіркою і спробував мені розповідати, як саме мають лежати консерви. На щастя, на блок надіслали кадрового офіцера – підполковника Тараса Комарницького. Тут, як із ротним, мені знову повезло. Невисокий, міцно збитий, Тарас Іванович пройшов весь шлях нормального офіцера. Там, де я діяв методом тика, він розумів, що саме треба робити. Хлопці його швидко полюбили і були готові за ним йти куди завгодно. На жаль, від нас його забрали до іншого батальйону, він хоробро і розумно командував, був поранений і нагороджений орденом Богдана Хмельницького.
Боюся, я не зможу передати атмосферу того часу. Ми тільки вчилися, ворог діяв переважно методом нападу диверсійних груп. Ночі і дні змішувалися в нескінченній напрузі, в батальйоні вже були «200»-ті. Але, щоби не бути тільки серйозним, розповім один епізод. Надійшла інформація, що цієї ночі цілком можлива атака. Ми підібралися, хто відпочивав – берців не знімав. Десь годині о 12 ночі спрацьовує сигналка метрів за 200 від наших позицій. Не замислюючись, туди працюють три «калаша» до спустошення магазина. І от серед лункої тиші чуємо:
- Хлопці, не стріляйте!
- ……(ці слова не можна наводити), хто там!?
- Хлопці, я додому їду…
- …., шуруй сюди!
До нас підходить дід з велосипедом, причому видно, що до зустрічі з нами він був п’яним. Штани, зрозуміло, мокрі. Він їхав велосипедом, перечепився через дріт «сигналки» і впав, що врятувало йому життя.
- Діду, якого чорта Ви сюди поперлися?
- Та ми із зятем сиділи, а він каже: «Давайте, батьку, навпростець, швидше доїдете!»
Я досі не знаю, чи це була випадковість, чи перевірка нашої пильності. Діда в будь-якому разі грали в темну, для нього цей день – другий день народження. І «родзиночка» наостанок. Ми його виводимо на дорогу, він, трохи отямившись:
- Хлопці, а чого ви стріляли, я ж показував, що здаюся?
- …, діду, як показували?
І тут дід лягає долілиць, а руки простягає уздовж землі. Нагадаю, на дворі глупа ніч, а до нього було метрів 200. Боюся, ми сміялися так, що чути нас було в Красноармійську, кілометра за три.
Цікавий момент – взаємодія з хлопцями, солдатами та сержантами. Спочатку – немов би всі однакові. Але коли ти разом із людьми 24 години на добу, все стає індивідуальним. Особливо гарна для розмов ніч. Над нами – безмежне степове небо, ти переходиш від поста до поста і ви говорите, говорите про все. Про війну – не дуже, найчастіше – про дім. І дуже цікавою є мотивація, мотивація справжніх чоловіків: «Я не хочу, щоби війна прийшла в мій дім. Я хочу, щоби мої рідні спали спокійно. Тому я тут.»
Я хотів би сказати про кожного, але це неможливо в межах короткого тексту. За війну з моєї роти було лише 2 дезертирів, хоча можливостей вистачало – ми всі неофіційно їздили у відпустки, варто було просто не повернутися. Про кожного можна говорити багато, нехай це будуть такі «моментальні кадри». Дмитро Деменський – сержант, спокійний, врівноважений, здатний думати про весь взвод. Коли Іван «Гном» Начовний, командир опорника в Пісках, через який йшов зв’язок із аеропортом, залишав позицію, командував Дмитро. Ще один Дмитро з прізвищем Туз і позивним «Моряк» - перший обстріл під Розівкою і Дмитро: «Старлей, давай ми з кимось підемо, розвідаємо, де цей б…кий мінометник засів!»
Або парочка – Володя «Ірокез» Поздняков та Михайло «Ведмідь» Кізілов – механік-водій та навідник-оператор БМП-2. Ніч, Піски, кацапи, впевнені у власній безкарності, «газелькою» підвозять на зручну позицію міномет. Загалом у нас ще не було «нічників», але тут в гості приїхав «Правий Сектор». «Ірокез» та «Ведмідь», маючи нічні очі, залишили від міномета, газельки та обслуги лише мальовничі фрагменти. А коли за пару годин там проявилися ще кілька російських «відпускників», вони своє також отримали.
Надзвичайно колоритний – Юра «Старий» Омельяненко. Йому вже за 40, улюблена примовка: «Старий воїн – мудрий воїн!». Він, сержант, командував блок-постом. А про його сміливість, я би сказав, зухвалість – один епізод. Юра – один з тих, хто звільнив Піски. Щойно закріпилися тут, консерви є, а от хліба – немає, тил відстав. І «Старий», не довго думаючи, на джипі з червоно-чорним прапором їде в Донецьк по хліб. Або його напарник – механік-водій Слава «Славен» Даниленко. Вже згаданий штурм Пісків. «Славене, треба забрати поранених!». Слава, не кажучи ні слова, поїхав. А було чимало шансів не повернутися. Такий самий епізод іншого разу був з Сергієм Головком.
Інший екіпаж БМП – Леонід «Льончик» Тихий, та строковики – Сергій «Пилипос» Пилипенко та Олексій Остапчук. Хлопці, у яких зі сміливістю все гаразд. Ранок, дзвінок командира: «Олег, дві «бехи» залишаєш, машину Остапчука – до мене». Хлопці чітко знали – вони йдуть штурмувати Піски. Без жодних роздумів, взяли з собою «для компанії» зенітчика Дмитра Яценка, Женю «Онегіна» Соломоненка та ще одного Сергія Карпенка з позивним «Піночет» - і пішли. На щастя, вони повернулися всі. Вже згодом, у Пісках, «Льончик» отримає дві кулі в ногу, а «Пилипос» - серйозну контузію, підірвавшись на БМП.
Найменше я можу сказати про наш 3 взвод, а хлопці були групою швидкого реагування батальйону, штурмували Карлівку, Піски і бували в таких ситуаціях, про які краще не згадувати. У цей взвод на самому початку від мене забрали Олексія Лавірова – командиру був потрібен ще один надійний боєць, здатний пильнувати протягом всієї ночі. Тут воювали Юра Кучеренко (він буде поранений і повернеться на передову), Олексій Орел, Антон Котов, Володимир Заїка. Очевидно, що не можна малювати все виключно в рожевих барвах. Наприклад, боєць, який заслужив позивний «Стакан» - думаю, зрозуміло чому? Але спробуйте його морально засудити – при штурмі Пісків він з одного пострілу зняв сепарського снайпера, який засів у багатоповерхівці! Хлопці готові були його на руках носити.
З другим взводом доля тісно звела мене вже у Пісках, де довелося командувати взводним опорним пунктом. Одразу скажу, оскільки я не служив і не мав відповідної підготовки, то воювали ми «спільним розумом». Радилися, чим краще накрити кацапів, чи зупинити нічну атаку, чи викурити мобільний міномет. Я жодного разу на війні не сказав: «Наказую!» Завдяки хлопцям ми чудово протистояли ворогу, хоча тут було гаряче. Бували, звичайно, дні більш-менш тихі. Але зазвичай за добу – 1-2 обстріли і увечері-вночі – бій із застосування стрілецької зброї. Все це було не так і складно завдяки таким людям, як Олег «Костер» Костріченко – заступник командира взводу, справжній «замок». Взвод у нього працював, як годинник, за мною залишався лише контроль і полагодження нештатних ситуацій. Олег дуже любив своїх рідних. На жаль, з цієї війни він не повернеться. Світла йому пам’ять!
Слава Богу, повернувся, хоч і без ноги, інший класний боєць – Паша «Діскавері» Рудюк. Сержант, чудовий фахівець – хоч розтяжки ставити, хоч гармату-«30-ку» перезаряджати – з ним все легко. Людини такої світлої вдачі і велетенської, хоч і не дуже системної, ерудиції, пошукати. За позитивним світоглядом з ним можна порівняти хіба вже згадуваного Юру Кучеренка. До речі, війна стирала будь-яку різницю між мобілізованими, як Макс Шерстобітов чи строковиками – Романом Герилівим чи Максом Миркотаном.
Одного разу строковик (здається, це був Сашко Пачко), змінився з поста і грається телефоном. Раптом він береться за голову:
- Тащ старший лейтенант, якби мені хтось чотири місяці тому сказав, що я буду гратися телефоном, а поруч офіцер набиратиме воду, а сержант – підправляти окоп – я би його ідіотом обізвав!
- Ну Сань, на те і війна…
Насамкінець – про людину, чиє ліжко в Черкаському стояло від мого сантиметрах в 40. Сергій Колодій – спочатку «зампотех», згодом якийсь час – командир нашої, а з кінця липня 2014 – командир 5 роти, яка захищала ДАП. Та атака росіян була дуже потужною. Сергій вогнем зі своєї БМП відігнав ворожу піхоту, але нарвався на танк. З цього бою він не повернувся. Нам лишається тільки пам’ять. Я не витираю зі свого мобільного номери Сергія, «Костра», «Прокурора», «Гаріка», «Мамеда»… Коли якийсь бовдур починає патякати про «братскіє народи», мені досить погортати свій телефон
https://www.facebook.com/oleh.repan/...93718187346193

Сообщение добавлено в 09:09

Цитата:
Нещодавно мене "примусили" трохи написати для однієї збірки. Ось що вийшло. Тут, звичайно, мої відчуття про війну, але найбільше - про класних людей, з якими я там подружився. Найприкріше - були обмеження за обсягом, тому всіх гарних людей я не міг згадати просто фізично!
Високе небо Донбасу.
Війна почалася для мене, як і для більшості, з повістки 21 березня 2014 року. Хто отримував – знає: «…з собою мати ложку, кружку…». І, звичайно, з усвідомлення того, що війна прийшла до мене. Звичайно, сподівання – може, війни не буде! – були. Але це швидше надія, а не логічний аналіз. На перший раз ми трохи посиділи у воєнкоматі – і по тому. Другий раз повістку принесли 1 квітня, але я розумів, що про жодні жарти не йдеться.
Враження від квітня 2014, який ми провели у Черкаському, дуже цікаві. Вра---те, що строкову я не служив, а воєнна кафедра за спеціальністю «замполіт» дає дуже невелику підготовку до армії (про війну я мовчу). Якщо оцінювати образно, то перед собою я побачив велетенський радянський механізм, абсолютно заіржавілий, який, у тому числі за нашою допомогою, потроху намагався запустити свої шестерні. Що було добре – бойової підготовки вистачало. Що погано – побутові умови були часто нестерпні. Варто зрозуміти – армія була абсолютно не готова до розгортання, постійно вилазили якісь «косяки», про які просто не встигали подумати. Все це лагодили, але щоби зрозуміти причини двох «бунтів» у 93 бригаді у квітні 2014 р. варто уявити собі армійський намет (вночі мінусова температура) – і перебої з дровами, вода в умивальниках, яка замерзає вночі, спочатку – неможливість помитися, їжа – її треба скуштувати. Але все, хоч і дуже потроху, змінювалося.
Не здуріти допомагало вміння бачити смшне. Квітень 2014 р., Черкаське. Комбат ("Ведмідь") вишикував нас усіх і пояснює солдатам, як їм розрулювати різні соціальні проблеми.
- Для этого у меня есть специальные люди. Замполит 4 роты, ко мне!
Я швиденько до нього.
- Вот смотрите, умный человек, в очках! Ты, наверно, учитель?
- Майже, товариш полковник. Доцент.
Тут "Ведмідь" трохи офігіває, але швидко оговтується і починає влаштовувати справжнє шоу:
- Бля, да люди деньги платят, чтобы таких людей послушать, а тут у вас прямо целый доцент! Далі довга тирада, що для доцента їхні проблеми - не проблема, і все буде добре. Але видно, що доцента замполітом він не зовсім очікував. Відпускає мене:
- Замполит 5 роты, ко мне! (біля нього матеріалізується Кирило Недря) Ну ты хоть не доцент?
- Так точно, тащ полковник, доцент!
Треба було бачити вираз обличчя комбата!
Дуже важливо, що мені повезло з командиром роти. Я прийшов заступником з виховної роботи 4 роти 2 батальйону 93 бригади. Піхота! Мій командир – тоді капітан, Олексій Верхозін (позивний «Верхній»). Те, що буду розповідати, видно було вже в квітні, плюс багатенько додали солдати-строковики, які прослужили з ним рік і пішли з нами воювати. Вони, наприклад, дуже позитивно згадували, що «Верхній», коли ловив їх на серйозних проступках (наприклад, заснув на посту), давав чортів по повній. Один з варіантів покарання – «качати мед», тобто вичищати туалети. А позитивна реакція зрозуміла – бо від деяких офіцерів можна було відкупитися. І той же «Верхній» драв за них горло перед вищими офіцерами. Ну, його неповагу до дурнів я міг сам бачити вже на батальйонних навчання, коли він послав за абсолютно конкретною адресою підполковника, який ліз не в свою справу. Нас на навчаннях «Верхній» так само ганяв «у хвіст і в гриву». Для розуміння – на свій страх і ризик ротний відпустив людей на травневі свята додому. І тут наказ – вперед! Так хлопці поверталися, хто як міг. Жоден не підвів.
Пішли вперед ми 3 травня, а 4 вже були у селі Добропілля на Донеччині. Батальйон пройшов маршем з Межової, причому спочатку була команда йти по бойовому, із задраєними люками. Щоправда, після того як наша БМП-2 трохи протаранила добряче дерево (пару зубів вилетіло у навідника-оператора), то далі пішли по похідному. Тоді я вперше познайомився з хоробрим і відповідальним офіцером – підполковником Володимиром Мамадалієвим («Мамедом»), який загине в бою з російськими танками у липні 2014 року. Попри великі втрати і загибель командира, наша піхота стояла до останнього, кацапня не зуміла захопити цей опорник і змушена була відійти.
Перетин межі нашої і Донецької областей приніс одну велику несподіванку. Перше село ми промайнули краєм, а через друге йшли центральною вулицею. Наша БМП-2 йшла першою – і на нас чекав шок! Люди вибігали на вулицю, махали нам руками, жінки плакали і хрестили нас. Коли ми зупинилися за селом, Юра Омельяненко (навідник-оператор від Бога, він душевно заливав сала ворогу за шкіру) замислено крутячи цигарку, зауважив: «Слухай, старлей, я таке тільки у фільмах про визволителів бачив!»
У тому ж селі Добропілля сепарів ми не зустріли. Я у таборі батальйону був недовго, проте зробив те, що запланував собі ще в Черкаському. Налагодили взаємодію з місцевою владою, провів пару уроків у школі і, найголовніше, вдалося організувати футбольні змагання збірної батальйону з місцевою командою. Після того, як ми влетіли 1:7, у селі ми стали абсолютно своїми !
Далі «замполітською» роботою я майже не займався. Командир блок-поста, 2 офіцер на блоці, командир взводного опорного пункту в Пісках – такі завдання стояли переді мною до поранення. Наш блок-пост став першим біля Красноармійська (зараз – Покровськ). За перші пару днів через мене пройшло людей сто – і я говорив, говорив, говорив… Тут ситуація була відмінною від села Добропілля. Відсотків 30 людей ставилися до нас вороже: «Для чого ви приїхали нас вбивати?» - питали вони. І кожному треба прочистити мізки. До мене приїздили навіть лідери місцевих сепарів. Тут було також все – і психологічний тиск, і пропозиції грошей. Зрозуміло, що з лідерами працювати не було можливості, а от до багатьох звичайних людей, яким промили мізки російською пропагандою, нам із хлопцями достукатися вдалося. Нам навіть ті, хто декларував прихильність до «ДНР», привозили їсти-пити.
На початку відверто за Україну виступало відсотків 30 людей, поступово їх ставало все більше. І тут я познайомився з надзвичайними людьми, з якими дружу і досі. Частина з них зараз в ЗСУ, частина продовжує допомагати армії. Тут треба сказати, що забезпечувала нас армія нормально – тушенка, згущенка, каші-макарони, морква-картопля і все таке. Але в реальності той час, коли ми стояли під Красноармійськом, ми їли переважно те, що привозили місцеві мешканці. Цигарки, вода, живі барани, домашні пироги – можна згадати багато про що. Моя вдячність цим донеччанам безмежна. Тут дуже чітко видно – як ти до людей, так і люди до тебе. Допоки ми були в цьому районі, я завжди мав достовірну інформацію про те, що де відбувається.
Загалом війна – штука виснажлива. Якось так виходило, що більше 4 годин на добу я не спав. Чи це, чи приклад мого ротного – дійшло до того, що я матом відіслав якогось полковника з Генштабу, який приїхав із перевіркою і спробував мені розповідати, як саме мають лежати консерви. На щастя, на блок надіслали кадрового офіцера – підполковника Тараса Комарницького. Тут, як із ротним, мені знову повезло. Невисокий, міцно збитий, Тарас Іванович пройшов весь шлях нормального офіцера. Там, де я діяв методом тика, він розумів, що саме треба робити. Хлопці його швидко полюбили і були готові за ним йти куди завгодно. На жаль, від нас його забрали до іншого батальйону, він хоробро і розумно командував, був поранений і нагороджений орденом Богдана Хмельницького.
Боюся, я не зможу передати атмосферу того часу. Ми тільки вчилися, ворог діяв переважно методом нападу диверсійних груп. Ночі і дні змішувалися в нескінченній напрузі, в батальйоні вже були «200»-ті. Але, щоби не бути тільки серйозним, розповім один епізод. Надійшла інформація, що цієї ночі цілком можлива атака. Ми підібралися, хто відпочивав – берців не знімав. Десь годині о 12 ночі спрацьовує сигналка метрів за 200 від наших позицій. Не замислюючись, туди працюють три «калаша» до спустошення магазина. І от серед лункої тиші чуємо:
- Хлопці, не стріляйте!
- ……(ці слова не можна наводити), хто там!?
- Хлопці, я додому їду…
- …., шуруй сюди!
До нас підходить дід з велосипедом, причому видно, що до зустрічі з нами він був п’яним. Штани, зрозуміло, мокрі. Він їхав велосипедом, перечепився через дріт «сигналки» і впав, що врятувало йому життя.
- Діду, якого чорта Ви сюди поперлися?
- Та ми із зятем сиділи, а він каже: «Давайте, батьку, навпростець, швидше доїдете!»
Я досі не знаю, чи це була випадковість, чи перевірка нашої пильності. Діда в будь-якому разі грали в темну, для нього цей день – другий день народження. І «родзиночка» наостанок. Ми його виводимо на дорогу, він, трохи отямившись:
- Хлопці, а чого ви стріляли, я ж показував, що здаюся?
- …, діду, як показували?
І тут дід лягає долілиць, а руки простягає уздовж землі. Нагадаю, на дворі глупа ніч, а до нього було метрів 200. Боюся, ми сміялися так, що чути нас було в Красноармійську, кілометра за три.
Цікавий момент – взаємодія з хлопцями, солдатами та сержантами. Спочатку – немов би всі однакові. Але коли ти разом із людьми 24 години на добу, все стає індивідуальним. Особливо гарна для розмов ніч. Над нами – безмежне степове небо, ти переходиш від поста до поста і ви говорите, говорите про все. Про війну – не дуже, найчастіше – про дім. І дуже цікавою є мотивація, мотивація справжніх чоловіків: «Я не хочу, щоби війна прийшла в мій дім. Я хочу, щоби мої рідні спали спокійно. Тому я тут.»
Я хотів би сказати про кожного, але це неможливо в межах короткого тексту. За війну з моєї роти було лише 2 дезертирів, хоча можливостей вистачало – ми всі неофіційно їздили у відпустки, варто було просто не повернутися. Про кожного можна говорити багато, нехай це будуть такі «моментальні кадри». Дмитро Деменський – сержант, спокійний, врівноважений, здатний думати про весь взвод. Коли Іван «Гном» Начовний, командир опорника в Пісках, через який йшов зв’язок із аеропортом, залишав позицію, командував Дмитро. Ще один Дмитро з прізвищем Туз і позивним «Моряк» - перший обстріл під Розівкою і Дмитро: «Старлей, давай ми з кимось підемо, розвідаємо, де цей б…кий мінометник засів!»
Або парочка – Володя «Ірокез» Поздняков та Михайло «Ведмідь» Кізілов – механік-водій та навідник-оператор БМП-2. Ніч, Піски, кацапи, впевнені у власній безкарності, «газелькою» підвозять на зручну позицію міномет. Загалом у нас ще не було «нічників», але тут в гості приїхав «Правий Сектор». «Ірокез» та «Ведмідь», маючи нічні очі, залишили від міномета, газельки та обслуги лише мальовничі фрагменти. А коли за пару годин там проявилися ще кілька російських «відпускників», вони своє також отримали.
Надзвичайно колоритний – Юра «Старий» Омельяненко. Йому вже за 40, улюблена примовка: «Старий воїн – мудрий воїн!». Він, сержант, командував блок-постом. А про його сміливість, я би сказав, зухвалість – один епізод. Юра – один з тих, хто звільнив Піски. Щойно закріпилися тут, консерви є, а от хліба – немає, тил відстав. І «Старий», не довго думаючи, на джипі з червоно-чорним прапором їде в Донецьк по хліб. Або його напарник – механік-водій Слава «Славен» Даниленко. Вже згаданий штурм Пісків. «Славене, треба забрати поранених!». Слава, не кажучи ні слова, поїхав. А було чимало шансів не повернутися. Такий самий епізод іншого разу був з Сергієм Головком.
Інший екіпаж БМП – Леонід «Льончик» Тихий, та строковики – Сергій «Пилипос» Пилипенко та Олексій Остапчук. Хлопці, у яких зі сміливістю все гаразд. Ранок, дзвінок командира: «Олег, дві «бехи» залишаєш, машину Остапчука – до мене». Хлопці чітко знали – вони йдуть штурмувати Піски. Без жодних роздумів, взяли з собою «для компанії» зенітчика Дмитра Яценка, Женю «Онегіна» Соломоненка та ще одного Сергія Карпенка з позивним «Піночет» - і пішли. На щастя, вони повернулися всі. Вже згодом, у Пісках, «Льончик» отримає дві кулі в ногу, а «Пилипос» - серйозну контузію, підірвавшись на БМП.
Найменше я можу сказати про наш 3 взвод, а хлопці були групою швидкого реагування батальйону, штурмували Карлівку, Піски і бували в таких ситуаціях, про які краще не згадувати. У цей взвод на самому початку від мене забрали Олексія Лавірова – командиру був потрібен ще один надійний боєць, здатний пильнувати протягом всієї ночі. Тут воювали Юра Кучеренко (він буде поранений і повернеться на передову), Олексій Орел, Антон Котов, Володимир Заїка. Очевидно, що не можна малювати все виключно в рожевих барвах. Наприклад, боєць, який заслужив позивний «Стакан» - думаю, зрозуміло чому? Але спробуйте його морально засудити – при штурмі Пісків він з одного пострілу зняв сепарського снайпера, який засів у багатоповерхівці! Хлопці готові були його на руках носити.
З другим взводом доля тісно звела мене вже у Пісках, де довелося командувати взводним опорним пунктом. Одразу скажу, оскільки я не служив і не мав відповідної підготовки, то воювали ми «спільним розумом». Радилися, чим краще накрити кацапів, чи зупинити нічну атаку, чи викурити мобільний міномет. Я жодного разу на війні не сказав: «Наказую!» Завдяки хлопцям ми чудово протистояли ворогу, хоча тут було гаряче. Бували, звичайно, дні більш-менш тихі. Але зазвичай за добу – 1-2 обстріли і увечері-вночі – бій із застосування стрілецької зброї. Все це було не так і складно завдяки таким людям, як Олег «Костер» Костріченко – заступник командира взводу, справжній «замок». Взвод у нього працював, як годинник, за мною залишався лише контроль і полагодження нештатних ситуацій. Олег дуже любив своїх рідних. На жаль, з цієї війни він не повернеться. Світла йому пам’ять!
Слава Богу, повернувся, хоч і без ноги, інший класний боєць – Паша «Діскавері» Рудюк. Сержант, чудовий фахівець – хоч розтяжки ставити, хоч гармату-«30-ку» перезаряджати – з ним все легко. Людини такої світлої вдачі і велетенської, хоч і не дуже системної, ерудиції, пошукати. За позитивним світоглядом з ним можна порівняти хіба вже згадуваного Юру Кучеренка. До речі, війна стирала будь-яку різницю між мобілізованими, як Макс Шерстобітов чи строковиками – Романом Герилівим чи Максом Миркотаном.
Одного разу строковик (здається, це був Сашко Пачко), змінився з поста і грається телефоном. Раптом він береться за голову:
- Тащ старший лейтенант, якби мені хтось чотири місяці тому сказав, що я буду гратися телефоном, а поруч офіцер набиратиме воду, а сержант – підправляти окоп – я би його ідіотом обізвав!
- Ну Сань, на те і війна…
Насамкінець – про людину, чиє ліжко в Черкаському стояло від мого сантиметрах в 40. Сергій Колодій – спочатку «зампотех», згодом якийсь час – командир нашої, а з кінця липня 2014 – командир 5 роти, яка захищала ДАП. Та атака росіян була дуже потужною. Сергій вогнем зі своєї БМП відігнав ворожу піхоту, але нарвався на танк. З цього бою він не повернувся. Нам лишається тільки пам’ять. Я не витираю зі свого мобільного номери Сергія, «Костра», «Прокурора», «Гаріка», «Мамеда»… Коли якийсь бовдур починає патякати про «братскіє народи», мені досить погортати свій телефон
https://www.facebook.com/oleh.repan/...93718187346193
__________________
Winter is Coming
Jon Snow вне форума  
Ответить с цитированием
Ответ

Метки
ато, война в украине

РАССКАЖИ О ФОРУМЕ на других сайтах

Опции темы
Опции просмотра Оценка этой теме
Оценка этой теме:

Ваши права в разделе
Вы не можете создавать новые темы
Вы не можете отвечать в темах
Вы не можете прикреплять вложения
Вы не можете редактировать свои сообщения

BB коды Вкл.
Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.
Trackbacks are Выкл.
Pingbacks are Выкл.
Refbacks are Выкл.


Похожие темы
Тема Автор
Россия вывозит предприятия из зоны АТО
Давно я ничего не писал… Да и, согласитесь, особо и не о чем. Что такого произошло за последнюю неделю, что было бы достойно описания? Очередное...
Leprecon
Переселение из зоны АТО в Литву
Может, кто-то еще не знает об этом, расскажу. Литовское правительство приняло программу помощи лицам литовского происхождения из зоны АТО по...
Wenda
В ДНР заявили о введении бивалютной зоны
На территории ДНР будет действовать не мульти -, а бивалютная рублево-гривневая зона. Об этом заявила министр экономического развития Донецкой...
монголияв
Бесплатный вывоз из зоны АТО
https://pbs.twimg.com/media/B8dICsACYAAD1nO.png
йцукенг



Создано на vBulletin® Version 3.8.7
Copyright ©2000 - 2019, Jelsoft Enterprises Ltd. Перевод: zCarot. Донецкий форум.